— Добре заспокоює нерви, — мовив дідусь. — Це я про косарку. Ось послухай-но!

— Недовго їй лишилося торохтіти, — сказала бабуся, ставлячи на стіл тарілку з пшеничними млинцями. — Сьогодні Білл Форрестер посадить якусь нову траву, то її не треба буде косити. Не знаю, як вона зветься, але виростає на скількись там І далі не росте.

Дідусь невдоволено подивився на неї.

— Не дуже вдало ти сьогодні жартуєш.

— Іди сам подивися, — відповіла бабуся. — Це піде на користь землі, вважає Білл Форрестер. Розсада тієї нової трави стоїть у лоточках під бічною стіною. Треба тільки викопати по всьому лужку невеличкі ямки й посадити її. На кінець року нова трава заглушить усю стару, і, тоді ти зможеш продати свою газонокосарку.

Дідусь підхопився зі стільця, швидко перейшов передпокій і за кілька секунд був уже надворі.

Білл Форрестер спинив косарку і, мружачись від сонця, з усмішкою підійшов до нього.

— Так, — підтвердив він. — Учора купив розсаду. Я ж у відпустці, от і подумав: засаджу-но вам лужок!

— А чому ви в мене не спиталися? Це ж мій лужок! — вигукнув дідусь.

— Я думав, ви будете задоволені, містере Сполдінг.

— Ні, я не задоволений. Ану, дайте гляну на ту вашу бісову траву.

Вони підійшли до прямокутних лоточків з розсадою. Дідусь недовірливо торкнув її носаком черевика.

— Як на мене, то звичайнісінька собі трава. Ви певні, що вам не накинули кота в мішку?

— Я бачив у Каліфорнії, як вона росте. Отака заввишки виростає, і край. Якщо вона приживеться в нашому кліматі, наступного року нам не доведеться щотижня морочитися з косьбою.

— Отож-то й біда з вашим поколінням, — сказав дідусь. — Мені соромно за вас, Білле, а ви ж іще й газетяр. Ви ладні знищити все, що надає життю чарівливості.