Білл нахилився й підняв лоток з розсадою.

— Ну, я йду до яру.

— Ви добрий, тямущий юнак, Білле, і з вас вийде чудовий і розумний репортер, — сказав дідусь, допомагаючи йому піднімати лотки. — Оце таке вам моє пророцтво!

Минув ранок, настав полудень. Після обіду дідусь пішов до своєї кімнати, трохи почитав Уїтьєра

— Отакої! — мовив він сам до себе. — Хто ж це там орудує косаркою? Адже лужок тільки цього ранку викошено!

Він знову прислухався. Таки справді, то безугавно, розмірено дзижчала й стрекотіла косарка. Дідусь визирнув у вікно і аж рота розкрив.

— Та це ж Білл Форрестер!.. Гей, Білле! Вам що — голову напекло? Ви ж косите по кошеному!

Білл звів очі, щиро всміхнувся й помахав рукою.

— Я знаю! Та, здається, я не дуже чисто викосив.

Дідусь ще хвилин п’ять полежав у ліжку, потішено всміхаючись, а Білл Форрестер і далі походжав по лужку з косаркою — на північ, на схід, на південь, на захід, — і з-під ножів снопами зелених бризок бив фонтан скошеної трави.

* * *

У неділю вранці Лео Ауфмен тинявся по своєму гаражу, ніби чекаючи, щоб якийсь брусок, моток дроту, молоток чи гайковий ключ вихопився й гукнув: «Почни з мене!» Але ніщо не вихоплювалось, ніщо не зголошувалося на почин.

«Яка вона має бути, та Машина щастя? — запитував себе Лео. — Така, щоб можна було носити її в кишені? Чи така, щоб ти сам умістився в її кишені?..»

— Одначе я знаю напевне, — мовив він уголос. — Вона має бути яскрава!

Він поставив посередині робочого стола бляшанку з оранжевою фарбою, взяв словника й побіг у дім.

— Ліно! — Він зазирнув у словник. — Чи ти «вдоволена, потішена, рада, весела»? Чи тобі «щастить, таланить, фортунить»? Чи все, по-твоєму, йде «гаразд, як слід, добре, чудово»?

Ліна облишила кришити городину й заплющила очі.