— Прочитай мені, будь ласка, все те ще раз. Лео згорнув словника.

— Чим я завинив, що маю чекати цілу годину, поки ти надумаєшся, як відповісти? На всі мої запитання досить сказати лише «так» чи «ні». То ти не вдоволена, не потішена, не рада?

— Вдоволені бувають корови, потішені — малі діти й здитинілі старі, хай буде з ними ласка божа, — відказала дружина. — А чи я рада, Лео?.. Можеш сам побачити, як я радію, коли шарую оцю мийницю…

Лео придивився до неї пильніше, і обличчя його проясніло.

— Твоя правда, Ліно. Чоловіки ніколи не цінують таких речей. Та дарма, може, десь за місяць усе в нас поверне на краще.

— Та я й не нарікаю! — вигукнула вона. — Я ж не приходжу до тебе із словником у руках і не кажу: «Ану, висунь язика!» Лео, ну хіба ти питаєш, чому в тебе серце б’єтвся і вночі? Ні! А спитаєш ти, що таке шлюб? Ніхто ж цього не знає, Лео! Тож і не питай. Коли людина отак до всього докопується — а як це, а як те, як п’яте та як десяте? — в неї починає паморочитися в голові, і вона чи то падає з трапеції в цирку, чи то задихається на смерть, пробуючи з’ясувати, як там рухаються м’язи у неї в горлянці. Тому їж, спи, дихай, Лео, і не витріщайся на мене так, наче оце вперше побачив!..

Ліна Ауфмен раптом прикипіла до місця й нюхнула повітря.

— Ой лишенько, ось що через тебе скоїлось!

Вона смикнула до себе заслінку печі. По кухні попливла хмара диму.

— Оце тобі щастя! — скрушно вигукнула вона. — Вперше за півроку ми посварилися! І вперше за двадцять років маємо до обіду не хліб, а вугіль!

Коли дим розвіявся, Лео Ауфмена в кухні вже не було.

Погрозливо брязкав метал, стинались у двобої людина і натхнення, летіли на всі боки шматки заліза й дерева, молоток, цвяхи, рейсшина, викрутка — і так чимало днів підряд. Часом Лео Ауфмен зневірявся в собі, і тоді йшов блукати по вулицях, знервований, насторожений, рвучко обертаючись на ледь чутний сміх поодаль, прислухаючись до веселого гомону дітлахів і намагаючись вловити, що викликає в них усмішки.