А вечорами приставав до гурту на сусідських верандах, сидів і слухав, як старі люди повагом ведуть мову про життя, і тільки-но десь виникали веселощі, він ураз оживав, наче генерал, який на власні очі пересвідчився, що темні ворожі сили розгромлено й що його стратегія виправдала себе. Дорогою додому Лео почував себе переможцем, аж поки знов опинявся у своєму гаражі віч-на-віч з мертвими інструментами й бездушним деревом. Тоді на його радісне обличчя миттю набігала чорна тінь безнадії, і, щоб притлумити почуття поразки, він заходжувався люто бити й ламати готові деталі своєї машини, ніби все лихо й справді було в них. Та зрештою машина все-таки почала набирати форми, і через десять днів та ночей, геть змучений, занурений у себе, змарнілий від недоїдання, насилу переставляючи ноги й маючи такий вигляд, неначе в нього вдарила блискавка, Лео Ауфмен поплентав у дім.

Його діти, що перед тим сварились і страшенно репетували, вмить замовкли, так ніби з першим ударом годинника на порозі з’явилася сама смерть.

— Машина щастя готова, — хрипко мовив Лео Ауфмен.

— А Лео Ауфмен схуд на п’ятнадцять фунтів, — сказала його дружина. — Ось уже два тижні він не озивався до своїх дітей, і вони собі місця не знаходять. Вони мало не б’ються, ви тільки послухайте! І його дружина місця собі не знаходить. Вона набрала десять фунтів, ви тільки погляньте, і тепер їй будуть потрібні нові сукні! Авжеж, машина готова. Та де те щастя? Хто мені скаже? Облишив би ти, Лео, той свій годинник. Де ти візьмеш таку велику зозулю, щоб туди посадити? Не годиться людині братися до такого діла. Богові, звісно, шкоди від цього не буде, а от Лео Ауфменові то напевне сама шкода й нічого більше. Ще з тиждень цієї мороки — і ми поховаємо його в тій-таки машині!

Та Лео Ауфмен уже не слухав, бо кімната раптом зметнулася вгору.

«Ну й чудасія!» — подумав він, уже лежачи на підлозі.