Гіпатія сідає на теплий камінь, зачаровано дивиться на сяйво маяка, милується грою вогню.

— Зірка, — шепоче вона.

— Яка зірка? — не розуміє Ісідор.

— Зірка, створена людьми, щоб указувати дорогу. Як це прегарно, Сі!

— Чарівно, Па! — згоджується хлопець, тамуючи хвилювання.

— Може, й зірки в небі — то маяки богів?

— Маяки? — вражено перепитує Ісідор.

— Атож! Для небесних кораблів. Мусять же боги мати свої океани, моря. Є у них і кораблі для пошуків нових земель та скарбів. А інакше — нецікаво жити!

— У Гесіода сказано, що зорі — то очі стоокого Аргуса, — обзивається хлопець. — А наш садівник, християнин, каже, що зорі — то світильники, поставлені богом на кришталевій, непорушній сфері…

— Чому ж вони тоді інколи падають з неба? — недовірливо запитує дівчинка. — Хто їх збиває з кришталевої сфери?

— Садівник каже, що то ознака падіння душі. Відпадає від бога душа, згасає і небесний світильник!..

— Не до серця мені такі слова, — шепоче дівчина. — Не вірю в те. Я бачу нескінченне море над нами і на ньому — вогні маяків. Там бувають бурі, гинуть кораблі, маяки… а іскри від них інколи досягають землі…

Ісідор мовчить, думає над словами Па.

— Хотіла б я стати маяком, — знов озивається Гіпатія.

— Яким маяком? — дивується хлопець. — Кам’яним? Отаким, як оцей?

— Та ні… Як ти не збагнеш… Таким, як Платон, як Сократ, як Есхіл… Щоб довіку сяяти людям, щоб не блукали вони серед ночі…

— Ти така, — згоджується хлопець. — Ти сильна… А я…

— А ти, — з надією відгукується дівчина.

— А я… вічно охоронятиму твій вогонь… Щоб він не погас… Щоб кораблі, вертаючись з далекого плавання, бачили на обрії земну зірку…

Гіпатія, вдячно усміхнувшись, торкається ніжними пальцями руки Ісідора, і він злякано відсторонюється.