— Пора додому…

— Пора, — з жалем повторює вона і встає з каменя.

Котиться колесо часу. І невблаганно наступає тривожна мить торжества найдревнішого бога — Ероса. Дзвенить лукавий нечутний сміх, миготить у просторі золотиста стріла! Не сховаєшся від неї, не захистишся…

Стає могутнім воїном Ісідор: мужня постать, суворе обличчя з ніжними чорними очима, буйні темні брови, що зрослися на переніссі. Вже вирушає він з когортою батька в похід супроти пустельних розбійників, що терзають провінції Александрії. І тоді втрачає спокій шістнадцятилітня Гіпатія, не може сидіти вдома, не може грати на арфі або читати пергаменти про славетні подвиги аргонавтів.

Та ось повертається він — запилений, змужнілий, з смутком і трохи жорстким відблиском в очах, і радіє дівчина, сміється щасливо і тамує ніжність у невичерпній глибині блакитного погляду.

Бачать теє старші. Всі бачать. І батько Ісідора — славетний стратег Сократес, і батько Гіпатії — відомий всій імперії математик Теон. Переглядаються, мовчать. Та й що говорити? Хіба й так не ясно, що орлиця належить орлу, що риба прагне до прозорої глибини, що квітка вмирає без сонця й дощу.

Незвичайними здібностями обдарували боги дітей Теона і Сократеса. Вже вони сперечаються з батьками. Вже вони мандрують думками поза міфічні межі, змуровані древніми мудрецями. Вже хитаються під ударами їхнього розуму догматичні стіни християнства і твердині олімпійців. І вирішує Теон послати Гіпатію до Афін. Хай вип’є з першоджерела мудрості, хай відчує подих легендарного Орфея, хай прислухається до божественної кіфари Аполлона. Бо сунеться звідусюд навала неуків-християн, диких, жорстоких фанатиків, і згасають вогні еллінських мудреців серед темної бурі, зародженої в палестинській пустелі. Треба запалювати нові вогнища, які перевершать силою й потужністю чадні багаття нової віри.

Сократес згоджується — хай Ісідор їде разом з дівчиною. Александрії потрібні освічені воїни, а Гіпатії буде надійний захист у далеких Афінах…