Не чують закохані тих міркувань. їм байдуже — де бути, що діяти. Аби разом. Аби чути подих одне одного, аби бачити мінливе сяйво єдиних очей.

Гіпатія торкає пальцями струни арфи: ніби Еол, граючись, пробігає в просторі і несе чаруючі звуки з будинку Теона до дрімотного моря. Дівчина заплющує очі, прислухається до чутливої мелодії, імпровізує слова таємничої пісні, яка народжується в глибині її серця, мов гук вічно незримої, вічно коханої матері-Геї.

Не бунтуй, моє серце! Зупинися у вічнім бігу! Відпочинь… Зупинюся з тобою і я… Ніжна Еос в рожевім серпанку цілує світанкову синь, І згасає зірок течія… Новий день. Нові люди й пісні… Лише я не міняюсь повік! Все шукаю початку й кінця… І несе мене, ніби кіфару Орфея, безжалісний часу потік, І довкола — на хвилях — серця!.. Заклинають і кличуть: — Це я! Зупинись, не щезай вдалині! Дай умерти в тобі… А мені — твої очі довічно палають і сяють одні В нескінченній юрбі…

Ісідор тамує подих, щоб не злякати чарівної миті. Просить, благає, вимагає: не вмирай, не пропадай, зупинися! А голос тихшає, зливається з шепотом літньої ночі, розчиняється в леготі моря, а струни ніжно супроводжують останнє зітхання пісні:

А мені… мов у сні… лиш одні… осяйні… Твої очі в сумній далині…

Задумалась Гіпатія, схиливши личко до арфи, тінь задуми на чистому чолі. Вона ніби чекає чогось. І юнак відчуває те чекання і боїться пропустити благословенну мить. Бо може бути пізно, якщо дати їй промайнути. Блискавиця — не для заплющених очей. Хочеш побачити її, відчути — не дрімай! І він зважується…