А я їй говорю:
— То чого ж се ти й собі, Настусю, усе думаєш?
— Та все мені, - каже, — давня воля сниться, чогось мені невпокійно: усе чогось дожидаю, сама не знаю чого… І думки мої мішаються, і сон мене не бере; а засну — все сниться, що на волі!..
VI
А Настя вже шістнадцятий рочок починає. Пані гаптувати її учить, шити: розумна, жвава вона, швидко й навчилась — на свою голову: пані зраділа та чужу роботу почала брати. Було, кому треба, вона погодиться: «Маю тут сусідку-молодицю; вона гарно шиє», та й дасть Насті пошити. І добрі гроші вона брала, й багато роботи їй давали. Настя сиди та ший. А воно таке молоде, юна ще така, а в неї ще серце од кожного слова кипить, в неї ще думки рояться веселі дівочі, ще б молоденькій порозкошувати, по зелених садках тихими вечорами, красними зорями побігати, любих речей, проти місяця стоя, послухати. Ну, що ж робить! Інша, кажу, поплакала б та й сумирилась. Настя не така вдалася. Скільки вона сліз вилила, боже мій, світе мій! Станула як віск. Ясні очі веселі стемніли, і стала вона похмура, як її мати.
VII
Якось пані пішла в гостину і нікого з столовників дома не було. Ми з Чайчихою, упоравшись у хаті, пішли до Насті. А Настя шила у паниному покої. Увійшли, а дівчина, затулившись руками, ридає-ридає! аж задихається.
— Що тобі, Насте? — питаю.
А Чайчиха тільки глянула на дочку, нічого не сказала й сіла.
— Що тобі?
Настя мені в вікно показує, на улицю киває.
— Що там, голубко?
— Там люди! — покрикнула. — Живуть, ходять собі, на божий світ дивляться, а я отут над чужою роботою пропадаю.
— О, пташко! — я вмовляти. — Хіба в їх горя немає, в тих людей!
— То що — горе? Я горя не боюся… Мені гірш: я не знаю ні горя, ні радощів; я мов камінь тут каменію!