Гляну на Горпину, а вона сидить, слухає, наче їй ся пісня відома, — і головою не поведе.
Зітхнула Настя важко, обтерла сльози дрібні та й каже:
— Сядьте ближченько, мамо! Погомоніть, тіточко, розговоріть мене.
Що тут мені їй говорити!
— Ти, Насте, не журися, не плач… А вона, не вважаючи, не слухаючи, як кинеться до матері, як ухопить її за руки:
— Мамо, мамо! Скажіть мені словечко, скажіть! Моя душа переболіла… моє серце схне!
— А що я тобі казатиму, дочко? — заговорила Чайчиха похмуро. — Поради нема! Коли тут хтось — шам, шам!
— Пані, - кажу, — пані!
А вона в двері.
VIII
— От, — крикне пані, - який собор! Аби я з двора, то й не питай роботи!
Бере сорочку в Насті, дивиться:
— Та ти й не шила, мабуть, нічого, га?
— У мене голова болить, — одказує Настя понуро.
— А гав ловити, то в тебе й не болить тоді голова?.. Ледащице! У матір удалася!
Може, й тобі на волю заманулось? Ось я вам дам волю!..
А сама на порозі стоїть, не дає й нам з Чайчихою пройти.
— Я її годую, я зодягаю, я її на світі держу, а воно, ледащо, мені робити не хоче!
— Може, собі роблю? — каже Настя, да так-то вже гірко каже тії слова. — Може, собі заробила що?
— Ти мені смієш так одвітувати? Я ще тебе не вчила! — та й стала її бити.
— Бийте, бийте, — покрикнула Настя, — та й за се кажіть дякувати!
— Мовчи ж! Мовчи! А то буде на ввесь вік тобі лиха!
— Нехай буде!
Гляну я — пані у гніву, розгорілась. Гляну на дівчину — бліда, грізна, сама розпач гіркая! Гляну на Чайчиху — хмара хмарою!
Та, на наше щастя, столовники надійшли. Пані випхала тоді Настю за двері.
— От життя моє! — жалкується. — Яке ледащо, та й те грубить мені. А за що? Що не школено по-хазяйській, не бито, як у інших. О, мій татонько! — зиркав на мальованого князя, а в самої очі такі зробились, як у його, в самої така морщина між бровами. — Чи думав ти, чи гадав, що твоя доня — княжна — мусить із тою негіддю поганитись, клопотатись!