Духнович розгублено закліпав очима:
- А відстрочки? - його худе, ластувате, з рудими бровами обличчя виказувало тривогу і подив. - У нас же відстрочки до закінчення університету!
- Які тепер відстрочки, - нахмурився Богдан і глянув на Таню: - Де ж нам пообідати?
- На фабрику-кухню, - запропонував Степура. Обідати вони пішли втрьох, без Духновича, який ледь кивнувши їм на прощання, понуро почвалав до трамвайної зупинки, більше звичайного зсутулений, перекосоплечений під вагою портфеля.
Глава 3
В темряву занурилось місто.
Здається, ніколи не було так темно, як в оці перші затемнені ночі. Осліпло темне громаддя будинків, таємничістю наповнились парки, сквери. Чорне небо нависло над містом, дивуючи своєю незвичною зоряністю городян, з яких мало хто спить у цю ніч.
На дахах будинків - пости. Пости й на землі. На кожну смужку світла в вікні - свисток міліцейський.
З глибини вулиць трамваї повзуть із синіми фарами в лобі. І люди підсинені пробігають. Моторошним стає обличчя людини, що потрапляє в смугу цього мертвотно-синього, при землі повзучого світла. Майне перехожий; прогуркоче трамвай; з диким вереском промчить кудись колона криваво-червоних пожежних машин.
Не листоноші - розсильні військкоматів з жмутками повісток в руках шугають цієї пізньої години від будинку до будинку, від під'їзду до під'їзду. В найглухіших завулках лунають чіткі їхні кроки, чути, як один, зупинившись перед будинком, голосно питає двірника:
- Який номер?
А через вулицю інший розсильний допитується так само вимогливо, нетерпляче:
- Номер, номер який?
В усіх районах міста в тисячі квартир стукає війна, вручає повістки.
Тільки до студентських гуртожитків розсильні не завертають. Студенти поки що можуть спати спокійно - у них броня до закінчення університету. Одначе й студентам тепер не спиться.