Евеліна застогнала, злегка ворохнулася. Тіло було важким і неслухняним. Не відкриваючи очей, спробувала усвідомити, що з нею. Але думки тікали в безвість, у морок, сплітались гарячим плетивом, розтікались туманом. З великим зусиллям Евеліна підняла повіки і в ту ж мить заплющила їх — яскраве світло ударило в очі, засліпило.

Що це? Біле простирадло, яким вона вкрита, спинка ліжка, білі матові стіни кімнати! Де вона? У себе вдома? Ні! Не схоже! В домі Петера? Петера… А де ж він?

— Петер! — тихо покликала вона.

Ніхто їй не відповів.

Та що це таке, зрештою? її звалила хвороба? Вона в лікарні? Мабуть, так, бо навколо все біле—і ліжко і простирадла, і стіни. Але що ж могло трапитися? Евеліна нічого не могла пригадати, як не намагалася напружувати думку, викликати спогади про минуле. Всі її зусилля були марними.

В кімнаті почулися м’які кроки.

— Хто тут? — слабким голосом промовила Евеліна.

Над нею схилилося обличчя в окулярах, з білою лікарською шапочкою на голові. Хто це? Щось дивно знайоме є в кожній рисі обличчя… Туман потроху розвіявся, лице проступило ясніше…

— Йоган?!

— Спокійно! — Він поклав їй на руку свою суху гарячу долоню. Тобі хвилюватися не можна.

— Але де я? Що зі мною? — з острахом допитувалася Евеліна, намагаючись звестися на лікоть.

— Я все розповім… Лежи, поки що не рухайся.

— Як я потрапила сюди?

— Вас привезли після катастрофи. Ви з Петером були в церкві… Вінчалися…

— А-а-а! — простогнала вона. Ніби блискавка пронизала її свідомість, освітила, розігнала пітьму забуття.

— Не треба! Я все пам’ятаю!.. — кволо прошепотіла Евеліна, простягаючи до Берна бліду руку.