На високому випуклому лобі Йогана Берна виступив рясний піт. З-під густих, низько навислих брів блиснули за скельцями рогових окулярів очі, схвильовано зупинилися на обличчі асистента.

— Скільки?.. — уривчасто запитав Берн.

— Десять хвилин п’ятнадцять секунд…

— Зашивайте!

Берн втомлено опустився в глибоке крісло, асистент Гельд став на його місце, і, нахилившись над операційним столом, почав швидко орудувати інструментами. Берн тривожно стежив за його рухами, безперервно поглядаючи на хронометр. Нарешті, асистент розігнув спину і повернувся до Берна.

— Все! — коротко сказав він.

Берн полегшено зітхнув. Підвівшись з крісла, він узяв плоску металічну коробочку і включив ричажок. Біля операційного столу спалахнув екран. На ньому виник світловий промінь, зігнувся зигзагом, забігав…

— Компресор працює, прошепотів Гельд.

Берн мовчки кивнув головою і вп'явся очима в широку стрічку електронного записувача біострумів

— Невже невдача? — похмуро промовив асистент. — Очевидно, ми запізнилися…

— Зачекайте. — відмахнувся Берн. — Компресор працює… Тиск нормальний… Так… Так… Ага! Дивіться! — торжествуюче закричав він, показуючи на екран.

Справді, автоматичне перо почало вимальовувати на стрічці ледь помітну хвилясту лінію. Ті хвилі ставали все більшими, все різкішими.

— Серце працює!.. — тихим, урочистим голосом промовив Берн.

Потім він зірвав з голови свою білу шапочку, витер на обличчі піт, розкуйовдив підстрижене їжачком волосся. Гельд з подивом стежив за ним. Ніколи він не бачив хірурга Йогана Берна таким збудженим і неврівноваженим. Бери перехопив погляд асистента, посміхнувся.