Проектами вже передбачено сонячно-водяне опалення південних міст. Нагріту сонцем воду зберігатимуть у тепло-ізольованих сховищах для того, щоб витрачати її взимку. Але й це не зараджує справі.

Геліоенергетика належить майбутньому, а тому перед інженерною уявою тут відкривається широкий простір.

Інженер накреслить собі насамперед найпростіший шлях, яким можна піти. Дзеркало збирає сонячні промені, вони випаровують воду, а далі все відбувається так, як на звичайній теплоелектроцентралі.

Геліостанції (тобто сонячні станції) можна було б побудувати в південних районах і ввімкнути їх у єдине енергетичне кільце. Доцільно обрати для них такі місця, де майже не буває хмар, і примусити працювати на повне навантаження протягом усього дня.

Всі геліоустановки діють тільки за дня. Але струм можна акумулювати і витрачати в разі потреби. Є змога також запастися теплом. Ймовірно, сонячні станції матимуть і теплові акумулятори. Тепло «консервують» деякі солі, що плавляться при нагріванні, а коли знову кристалізуються, то виділяють його.

Але чому ж, незважаючи на видиму простоту сонячних установок, геліоенергетика все-таки ще не ввійшла у наш побут? Річ у тім, що установки ці малопотужні. А щоб мати достатню потужність, потрібні відбивні поверхні таких розмірів, які техніка на даному етапі неспроможна побудувати.

Можливо, коли металурги створять надміцний метал, а хіміки «надміцне скло, вдасться виготовити дзеркала-велетні. Поки що ж відбивач діаметром сто метрів «рідкісна споруда, хоча потужність його усього п’ятсот кіловат. Кілька сотень, а потрібні тисячі, ба навіть мільйони!

Інженери шукають вихід. Адже замість одного великого дзеркала можна зробити безліч малих, а котел розмістити так, щоб усі дзеркала посилали до нього зібрані промені. Тоді загальна відбивна поверхня буде чимала, а виготовляти невеликі дзеркала з однакових, стандартних частин неважко.