Нікола міцно заснув і проспав дуже довго, його розбудили скрегіт, тріск і погойдування пароплава. Розплющивши очі, Нікола довго не міг зрозуміти, що з ним і де він. Згадавши, що він на «мертвому каюці», схопився. З каюком, мабуть, коїлося щось недобре: неначе ожили мерці і танцюють, гримлячи кістками. Ніколі знову стало страшно. Він піднявся на палубу.

Різкий, дужий крижаний вітер ледве не збив його з ніг. Пароплав хитало. Нікола глянув уперед і завмер від жаху. З гуркотом і скреготом навколо судна танцювали, натикались одна на одну і ламалися великі крижані брили. Та не це злякало. Ніколу. Підхоплений дужою течією, пароплав швидко летів між двома прямовисними скелями у вузькій протоці і йшов прямо на таку ж прямовисну кам’яну стіну. Мерці недобре пожартували, і судно, мабуть, було підіслане Ніколі не духом-покровителем…

Якут підбіг до мерця, прив’язаного на носі пароплава, і, схопивши його за плече, почав так трясти, що міг би витрясти з нього і життя, коли б хтось інший не зробив цього раніше.

— Ти со робис?! Не бачис? — закричав Нікола. — Крути назад!

Мрець упав тулубом уперед, кепі його звалилося за борт. Але він не послухав Ніколи, і пароплав мчав далі на скелю. Нікола кинувся до штурвала, але швидко зрозумів, що кермом тут не допоможеш, протока була дуже вузька. З останньою надією Нікола вибіг на капітанську рубку і крикнув у слухову трубку наказ у машинне відділення:

— Садній хід! — як це робив капітан пароплава на Лені.

Але дух машиніста не хотів коритися. Машина гула…

— Сильно, дурні! — вилаяв Нікола своїх уявлюваних супутників.