Він або курив дерев’яну люлечку, або мугикав пісні про сонце, що не заходить на небі, про річку, про каміння, пролетілого птаха, про все, що бачить. А його чорні очі з трохи скошеними повіками бачили багато такого, що випадало з моєї уваги, незважаючи на те, що Нікола, як я переконався, не розрізняв деяких кольорів: занадто бідними були барви його батьківщини, і він бачив світ майже таким же сірим, як ми його бачимо в кіно.

— Сильно хоросо літо, — казав він, спльовуючи жовту від табаку слину. — Сильно тепло.

Він мав рацію: стояло незвичайно тепле для Якутії літо. Навіть уночі (коли сонне не заходило) температура не опускалася нижче від нуля, а вдень піднімалася до 30 Цельсія, а іноді й вище.

Ми лишили позад себе річку і почали сходити на гірський схил, зарослий шелюгою, модриною і чагарниковою березою. Хоч погода була дуже тепла, нам час від часу доводилося переходити полої, або «тарини» — цілі острівки ще не розталого льоду. Величезні тріщини — робота лютого холоду — вкривали землю густою сіткою, схожою на мереживо зморщок, які прикрашали обличчя Ніколи.

Стояла «червона ніч»: багряне сонце повільно котилося на півночі, забарвлюючи в червоний колір вершини горбів, вкриті снігом.

Ми благополучно перебралися через гірський струмок, і я вже почав роздивлятися навколо, вибираючи стоянку для ночівлі, як раптом Нікола зупинився, вийняв люльку, сплюнув і спокійно сказав:

— Крисить.

— Хто кричить?

— Соловік крисить.

Я прислухався. Жоден звук не долинав до мене.

— Я не чую, — сказав я.

— Далесє крисить! — і Нікола махнув рукою вбік. — Біда з ним, однасе.

— Якщо біда, то ходімо на поміч. Може, на мисливця напав звір…