— Як хосес. Ходімо. Не треба ходити на звіра, коли стрілить не умієс. Стрілить не умієс — ворона скривдить, — повчально говорив Нікола, швидко піднімаючись на гору.

Я ледве встигав за ним.

Ми пройшли не менше кілометра, коли, нарешті, і я почув приглушений крик людини. Слух у Ніколи був навдивовижу гострий.

Крик затих, і раптом я почув два глухих постріли.

— Сильно дурак. Спосатку крисить, а потім стрілить. Треба спосатку стрілить, — бурчав Нікола.

Ми видерлися на вершину і побачили заболочену гірську галявину. У кам’янистий берег впиралася драговина, поросла мохом. За декілька метрів од берега я побачив людську постать, наполовину засмоктану баговинням.

Чоловік також, мабуть, побачив нас і почав розмахувати руками. Стрибаючи з каменя на камінь, ми поспішили йому на поміч. Я подав потопаючому кінець рушничного ствола, чоловік учепився за ствол правою рукою, — у лівій він тримав якусь річ, котра здавалася мені схожою на вимазаний грязюкою циліндричний бідон для гасу.

— Кидай глесик! — крикнув Нікола чоловікові.

Але потопаючий, мабуть, нізащо не хотів розстатися з бідоном. Він кректав, розгойдувався, напружував праву руку, але в лівій міцно тримав свою посудину.

— Кидайте на берег! — крикнув я.

Цієї поради чоловік послухався. Він розмахнувся, кинув бідон на берег, ухопився обома руками за ствол рушниці і почав вилазити з драговини.

З великими зусиллями вдалося нам витягти на берег невідомого чоловіка. Вигляд його вразив мене, його досить повне брите обличчя було цілком європейського типу. На ньому був вимазаний грязюкою, але добрий костюм альпійського туриста, на голові — сіре кепі.

Вийшовши на берег, він насамперед схопив бідон, яким, мабуть, дуже дорожив, потім простягнув мені руку і сказав каліченою російською мовою:

— Дуже дякую вам. У цих краях я не сподівався допомоги. Ви почули мій постріли?