Там я, як мені видається, сповна виклав думку щодо самоорганізації суспільства, про штучний інтелект і безсмертя людини. У ті роки про публікацію спеціальних наукових статей на цю тему й мови не могло бути. А мені праглось виговоритися. Так одного вечора, після лекцій, я, як зазвичай, завітав до своєї лабораторії. Вмостився за стіл, але не зайнявся звичними дослідницькими справами, а дістав друкарську машинку, заклав аркуш паперу і вистукав перше речення: “Його розбудив шум прибою”. А далі пішло так, що я враз перед собою зримо побачив усі події, які розгорнулися на тисячах сторінок “Древа життя”.

Упродовж року я написав цю книгу. 1989-го віддав рукопис журналісту Германові Ключерову, від нього він потрапив до кореспондента газети “Советская культура” Станіслава Яценка. Як згодом розповів мені, рукопис він прочитав за дві ночі і тут же зателефонував редактору “Роман-газеты” Євгенові Аверіну. І каже: “Євгене, у мене є найліпше, що написано у фантастиці”. Через місяць я отримую запрошення з Москви. Приїжджаю. Зустрічає мене Аверін: “Будемо друкувати!”. Коли вийшов друком тритомник, особливої радості не відчував.

Не знаю навіть, чим це пояснити. Гонорар дали пристойний. Та не про це мова. Був спокій і відчуття незавершеної роботи.

— Але був і повторний видрук “Древа життя”. Цього разу не в Москві, а у Львові, у видавництві “Каменяр”.

— Директор “Каменяра” Дмитро Сапіга звідкілясь довідався про мене і запросив на розмову. Тоді видавництво “Каменяр” планувало випуск фантастичного журналу. Мені запропонували співробітництво. З журналом нічого не вийшло. А тут пан Сапіга запропонував свої послуги щодо видруку “Древа життя”. Я, зрозуміло, погодився. Стотисячний тираж “Каменяра” читачі буквально змели з полиць книгарень.

— Скільки, за Вашими підрахунками, маєте читачів?

— П’ять мільйонів. Щонайменше.

— Але Вас не назвеш популярним письменником.