— Автоматична станція» рухаючись по поверхні Венери, наштовхнулася на дуже велике скупчення танталу. Ми наказали відтворити цю ділянку. І от бачите… Цей диск складається майже з чистого танталу, — пошепки пояснив Крищук містерові Крайфорду.

За двадцять хвилин на пульті керування замиготіли різноколірні лампочки.

— Змінився режим роботи, — прокоментував Крищук. — Аналізатор перейшов на інший предмет.

Співробітник, що сидів біля пульта, почав повільно вимовляти:.

— Кальцій, кремній, кисень, залізо, ще кремній, більше… Магній, вуглецю— небагато…

— Це вже грунт, на якому лежить диск, — сказав Крищук. — Мабуть, можна вимикати.

Тихе дзижчання припинилося. Лампочки на пульті керування погасли, перестав світитися екран телевізора. Крищук підійшов до диска, що лежав на робочому столі, уважно придивився і покликав своїх супутників.

Перший до столу, на правах гостя, підійшов містер Крайфорд. Всередині диска в чітко накресленому трикутнику був намальований олень. Власне кажучи, це був не олень, а щось дуже на нього схоже… Тварина витягла ноги у напруженому стрибку, пориваючись до чогось, що було вже за межами трикутника, за межами тьмяно виблискуючого танталового диска.

В залі запала тиша. Яким він був — той, хто намалював цю картину? Що чекає нас за густим шаром хмар, що вкривають Венеру?

Містер Крайфорд підійшов до Крищука, взяв його за руку, міцно потиснув і сказав:

— Спасіба, товарич!