— На автоматичній станції серед інших приладів є й рентгеноструктурна установка нашого інституту, а синтезатор знаходиться тут.

— Колосально! — як завжди несподівано реагував містер Крайфорд. — Отже, індрикотерій з Венери? І нещодавно він був живий?

— Ви все-таки вважаєте, що це індрикотерій? — спитав Крищук.

— А ви можете думати інакше? — обурився містер Крайфорд. — Чому? — кричав він. — Чому ви припинили дослід?.. Де решта кістяка?

— Так… — задумливо промовив Крищук. — Мабуть, автоматична станція при посадці вбила цього індрикотерія. А щодо решти кістяка, то ми, професоре, змушені були припинити дослід: у нас кінчився титан. Але п’ять хвилин тому синтезатор включено знову. Цього разу попробуємо відтворити дані іншого аналізатора, який скинули кілометрів за десять від першого.

— Варвари, — майже з ненавистю сказав містер Крайфорд. — Як ви могли кинути такий об’єкт?

— Річ у тім, що перший аналізатор перестав посилати сигнали. Можливо, допитливі представники фауни Венери, прийшовши знищити останки свого собрата, закусили нашою установкою.

Останню фразу Крищук вимовив уже тоді, коли вони ввійшли до машинного залу. Усе тут було, як і раніше. Між «верстатами» ходили люди в комбінезонах, кричав гучномовець:

— Дмитре, ну хто ж гадав, що потрібно буде стільки танталу?! Давай тантал, — більше і, головне, швидше!

— Хто цей Дмитро, про якого я стільки чув і якого так і не побачив? — поцікавився професор.

— Дмитро Петрович постачає нам чисті хімічні елементи для вхідного блоку синтезатора, — пояснив Крищук і додав занепокоєно: — Навіщо потрібен тантал, ще й у великій кількості?..

Крищук, Рилова і містер Крайфорд увійшли до залу синтезатора. Стіл з кісткою «індрикотерія» трохи відсунули. У центрі, обплутаний численними проводами, виростав якийсь предмет. Усе виразніше вимальовувалася форма диска, схожого на ті, що їх метають спортсмени, тільки значно більшого розміру.