– Однак погодьтеся, що всі ваші попередні замовлення…

– Але бики, розумієте – бики! – буклі дами аж тремтіли від гніву.

– Думаю, цього більше не станеться, – сказав Макгроун примирливо. – Бачите, зараз стільки замовлень зі всього Тристауна!…

– Я розумію, – сказала дама.

– Може, ви більше не хочете? – запитав Макгроун, нетерпляче махнувши рукою.

– О, що ви, містере Чарлз, – злякалася дама. Вона поклала на стіл акуратно запечатаний конверт і сказала: – Сьогодні вночі я хотіла б побачити покійного чоловіка.

На цім слові вона піднесла до очей мережаного носовичка.

– Ви маєте з нього фото? – запитав Чарлі.

– Звичайно, я ж знаю, – заметушилась дама. – Я ж знаю… Будь ласка.

Вона простягла Макгроунові бляклу фотокартку. На Чарлі з легкою міною презирства дивився худорлявий вилицюватий чоловік у новенькій формі космонавта.

– Що ж, це можна, – сказав Макгроун, кладучи фотокартку на конверт.

– О, дякую вам! – аж засяяла дама і, підвівшись, попростувала до дверей.

– Хто далі? – крикнув Макгроун у коридор.

Мало не зіткнувшись з дамою, до кімнати увійшов дебелий юнак зі спортивною статурою.

– Гроші знову потім? – суворо запитав Макгроун.

– Чесне слово, востаннє, – винувато усміхнувся хлопець.

– Чого тобі хочеться на ніч?

– Замовлення те саме. Який-небудь незаселений острів. Щоб жодної живої душі не було… Й тиша. Проклятий конвейєр скоро доведе мене до божевілля, це напевне.

– Ну, гаразд, – сказав Макгроун. – Підшукаємо тобі острів. Ти мешкаєш там же?

– Так, координати ті самі.

– Можеш іти.

Зраділий хлопець швидко попростував до виходу, очевидно, побоюючись, що Макгроун може передумати.

– Ось що, – сказав Чарлі навздогін, – скажи там, що сьогодні я більше не приймаю. Все. Лавочку прикрито.

Крізь прочинені двері долинув гомін невдоволених голосів.