Я рішуче ввімкнув профілактику, витяг зі стелажа футляр з інструментами і майже бігцем кинувся геть із рубки. Я намагався тримати себе в руках і з дохою цього разу впорався досить швидко. Крижане повітря, обпаливши обличчя, підтягнуло мене ще більше. Хрускаючи підборами по піску, я, не озираючись, рушив до будівельного майданчика, прямісінько до Тома. Навсібіч я також не озирався. Айсберги, тумани, океани — все це мене віднині не цікавило. Я беріг квіти власної селезінки для виконання своїх безпосередніх обов’язків. Не так вже й багато в мене цих квітів зоставалося, а обов’язків було стільки ж, скільки раніше, а можливо, навіть більше.

Насамперед я перевірив Томові рефлекси. Виявилося, що вони в чудовому стані. «Відмінно!» — промовив я вголос, дістав із футляра скальпель і одним рухом, як на екзаменах, розітнув Томові задню черепну коробку.

Я працював захоплено, навіть якось несамовито, швидко, точно, обачно, немов машина. Можу сказати одне: ніколи в житті я так не працював. Мерзли пальці, мерзло обличчя, дихати доводилося не як вийде, а з розумом, щоб іній не осідав на операційному полі, але я й думати не хотів про те, щоби загнати кіберів у корабельну майстерню. Мені дедалі легшало і легшало, нічого зайвого я більше не чув, я вже забув про те, що можу почути щось неналежне, і двічі збігав у корабель по змінні вузли для Томової координаційної системи. «Ти в мене будеш як новенький, — примовляв я. — Ти в мене більше від роботи не тікатимеш. Я тебе, старенького мого, вилікую, на ноги поставлю, в люди виведу. Хочеш, певно, в люди вийти? Ще б пак! У людях добре, в людях тебе любитимуть, плекатимуть, пеститимуть. Та що ж я тобі скажу? Куди тобі в люди з таким блоком аксіоматики

— Шуро… — простогнав зовсім поруч хрипкий жіночий голос. — Де ти, Шуро… Боляче…