Оглушливо загримів дзвінок радіовиклику, і в мене від несподіванки мало серце не вистрибнуло. Притримуючись за пульт, я підібрався до рації і ввімкнув прийом. А дитя все плакало.

— Ну, як там у тебе справи? — поцікавився Вадик.

— Ніяк, — сказав я.

— Нічого не придумав?

— Нічого, — відповів я. Я спіймав себе на тому, що прикриваю мікрофон рукою.

— Щось тебе погано чути, — зауважив Вадик. — То що ти думаєш робити?

— Як-небудь, — пробурмотів я, погано тямлячи, що кажу. Дитя продовжувало плакати. Тепер воно плакало тихіше, але так само виразно.

— Що це ти, Стасю? — стурбовано промовив Вадик. — Я тебе розбудив, чи що?

Понад усе мені кортіло сказати: «Слухай-но, Вадько, в мене тут постійно плаче якесь дитя. Що мені робити?» Однак мені вистачило розуму збагнути, як це може бути сприйнято. Тож я відкашлявся і сказав:

— Ти знаєш, я зв’яжуся з тобою через годинку. Тут у мене дещо накльовується, але я ще не зовсім упевнений…

— Гара-а-а-азд, — спантеличено протягнув Вадик і від’єднався.

Я ще трохи постояв біля рації, а потім повернувся до свого пульта.

Дитя кілька разів схлипнуло і затихло. А Том знову стояв. Знову ця зіпсована скриня зупинилася. І Джек із Рексом також стояли. Я щосили тицьнув пальцем у клавішу контрольного виклику. Жодного ефекту. Мені захотілося самому заплакати, але тут я зміркував, що система вимкнена. Я ж сам її і вимкнув дві години тому, коли взявся за програму. Ну й працівник із мене зараз! Може, сповістити базу і попросити приготувати заміну? Але ж прикро як, чорт забирай… Я спіймав себе на тому, що у страшенному напруженні чекаю, коли все це почнеться знову. І я зрозумів, що коли залишуся тут, у рубці, то буду прислухатись і прислухатись, нічого не зможу робити, тільки прислухатися, і я, звичайно, почую, я тут таке почую!..