Тепер мені було добре. Довкола мене та всередині мене ревіли варварські труби, брязкала бронза, калатали барабани; вкриті оранжевим пилом телемські легіони, важко карбуючи крок, ішли через давнє місто Сетем; палали башти, валилися дахи, і жахітливо, пригнічуючи свідомість ворога, свистіли бойові дракони-стінобитники. Оточений і огороджений цими шумами тисячолітньої давнини, я знову заліз у Томове нутро і тепер без найменших перешкод довів профілактику до кінця.

Джек і Рекс уже зарівнювали яму, а до Томового нутра накачувались останні літри аргону, коли я помітив над пляжем чорну цятку, що стрімко розросталася. Глайдер повертався. Я поглянув на годинник — було без двох хвилин вісімнадцята за місцевим часом. Я витримав. Тепер можна було вимкнути литаври та барабани і заново обдумати питання: чи варто турбувати Вандерхузе, турбувати базу, адже змінника знайти буде не так вже й просто, та й НП все-таки, через це на всій планеті може затриматися робота, набіжать різні там комісії, почнуться контрольні перевірки та переперевірки, діло зупиниться, Вадик ходитиме злий наче дідько, а якщо на додачу уявити собі, як гляне на мене доктор ксенопсихології, член КОМКОНу, спеціальний уповноважений у проекті «Ковчег» Геннадій Комов, нове світило науки, улюблений учень Мбоги, новий супротивник і соратник самого Горбовського… Ні, все це необхідно ретельно обмізкувати. Я дивився на глайдер, що наближався, і думав: усе це треба обмізкувати якнайретельніше. По-перше, в мене ще цілий вечір попереду, а по-друге, в мене є передчуття, що все це ми тимчасово відкладемо. Кінець кінцем, переживання мої стосуються тільки мене одного, а відставка моя стосується вже не тільки мене, а й, можна сказати, всіх. Та й звукова завіса себе чудово проявила. Тож, мабуть, усе-таки відкладемо. Так. Відкладемо…