Усі ці думки відразу вилетіли з моєї голови, щойно я помітив обличчя Майки та Вандерхузе. Комов — той виглядав як завжди і, як завжди, озирався з таким виглядом, ніби все навкруг належить йому персонально, належить давно і вже добряче набридло. А от Майка була бліда просто-таки до синяви, так ніби їй було погано. Вже Комов зістрибнув на пісок і коротко поцікавився в мене, чому я не озивався на радіовиклики (тут його очі ковзнули по кристалофону на моєму вусі, він зневажливо всміхнувся і, не чекаючи відповіді, пройшов у корабель). Вже Вандерхузе поволі виліз із глайдера і підходив до мене, чомусь сумно киваючи, більш ніж будь-коли схожий на хворого верблюда-перестарка. А Майка досі нерухомо сиділа на своєму місці, наїжачившись, сховавши підборіддя у хутряний комір, і очі в неї були якісь скляні, а руді веснянки видавалися чорними.

— Що сталося? — перелякано запитав я.

Вандерхузе зупинився переді мною. Голова його задерлася, нижня щелепа подалася вперед. Він узяв мене за плече і легенько потрусив. У мене всередині похололо, я не знав, що й думати. Він знову труснув мене за плече і сказав:

— Дуже сумна знахідка, Стасю. Ми знайшли загиблий корабель.

Я конвульсивно ковтнув і запитав:

— Наш?

— Так. Наш.

Майка виповзла з глайдера, мляво махнула мені рукою і попрямувала до корабля.

— Багато жертв? — поцікавився я.

— Двоє, — відповів Вандерхузе.

— Хто? — з важким серцем запитав я.

— Поки що не знаємо. Це старий корабель. Аварія сталася багато років тому.

Він узяв мене під руку, і ми разом пішли слідом за Майкою. Мені трохи відлягло від серця. Спочатку я, звичайно, вирішив, що розбився хтось із нашої експедиції. Але все одно…

— Ніколи мені ця планета не подобалася, — вирвалось у мене.