— Нудно тобі тут самому, — співчутливо промовив він. — Але ж доведеться потерпіти, як ти гадаєш?

— Гадаю, доведеться.

Вандерхузе ще більше закинув голову і з тією самою верблюжою пихатістю поглянув у напрямку айсберга.

— Так, — співчутливо промовив він. — Це дуже схоже на Землю, але це не Земля. У цьому й уся біда із землеподібними світами. Постійно почуваєшся обдуреним. Обкраденим почуваєшся. Але й до цього можна звикнути, як ти гадаєш, Майко?

Майка не відповіла. Сьогодні вона чомусь зовсім засумувала. Чи навпаки — сердилася. Та з Майкою таке взагалі-то трапляється, вона це любить.

Позаду, легенько цмокнувши, лопнула перетинка люка, і на пісок зістрибнув Комов. Похапцем, на ходу застібаючи доху

— Готові?

— Готові, — відповів Вандерхузе. — Куди ми сьогодні, Геннадію? Знову на озеро?

— Так, — сказав Комов, порпаючись із застібкою на горлі. — Наскільки я розумію, Майє, сьогодні ваш квадрат шістдесят чотири. Мої точки: західний берег озера, висота сім, висота дванадцять. Розклад уточнимо по дорозі. Попов, вас я попрошу надіслати радіограми, я залишив їх у рубці. Зв’язок зі мною через глайдер. Повернення о вісімнадцятій нуль-нуль за місцевим часом. У випадку затримки попередимо.

— Зрозуміло, — сказав я без ентузіазму: не сподобалася мені ця згадка про можливу затримку.

Майка мовчки рушила до глайдера. Комов упорався, нарешті, із застібкою, провів долонею по грудях і теж пішов до глайдера. Вандерхузе потиснув мені плече.

— Намагайся якнайменше витріщатися на всі ці пейзажі, — порадив він. — Сиди по змозі вдома і читай. Бережи квіти своєї селезінки.

Він неквапом заліз у глайдер, вмостився у водійському кріслі і помахав мені рукою. Майка, нарешті, дозволила собі всміхнутись і теж помахала мені рукою. Комов, не дивлячись, кивнув, ліхтар засунувся, і я перестав їх бачити. Глайдер нечутно рушив з місця, стрімко ковзнув уперед і вгору, відразу зробився маленьким і чорним та зник, неначе його й не було. Я залишився сам-один.