Якийсь час я стояв, запхавши руки глибоко в кишені дохи, і дивився, як трудяться мої хлоп’ята. За ніч вони попрацювали на славу, втомились, охляли і тепер, розгорнувши енергозабірники на максимум, жадібно ковтали блідий бульйончик, який згодовувало їм мляве бузкове світило. І ніщо інше їх не турбувало. І нічого більше їм було не треба, навіть я їм був не потрібен — принаймні, доти, поки не вичерпається їхня програма. Щоправда, незграбний товстун Том щоразу, коли я потрапляв у поле його візирів, умикав рубіновий лобовий сигнал, і при бажанні це можна було би сприймати як привітання, як ввічливо-розгублений уклін, але я ж то знав, що це просто означає: «У мене та в інших усе гаразд. Виконуємо завдання. Чи немає нових вказівок?» Я не мав нових вказівок. Я мав багато самоти і багато, дуже багато мертвої тиші.

Це не була ватяна тиша акустичної лабораторії, від якої закладає вуха, і не та дивовижна тиша земного заміського вечора, яка, освіжаючи, лагідно омиває мозок, заспокоює і єднає тебе з усім найкращим, що є у світі. Це була тиша особлива — пронизлива, прозора, наче вакуум, здатна витріпати всі нерви, — тиша величезного, абсолютно порожнього світу.

Я зацьковано озирнувся. Загалом, мабуть, не можна так говорити про себе; мабуть, слід було би сказати просто: «Я озирнувся». Проте я й справді озирнувся не просто, а саме зацьковано. Безшумно працювали кібери. Безшумно сліпило бузкове сонце. З цим треба було якось покінчити.

Наприклад, можна було б нарешті зібратися і пройтися до айсберга. Але до нього було кілометрів п’ять, а стандартна інструкція категорично забороняє черговому віддалятися від корабля більше як на сто метрів. Мабуть, за інших обставин було б до дідька спокусливо ризикнути і порушити інструкцію. Та тільки не тут. Тут я міг відійти і на п’ять кілометрів, і на сто двадцять п’ять, і нічого би не трапилось ні зі мною, ні з моїм кораблем, ні з десятком інших кораблів, що знаходяться зараз по всіх кліматичних поясах планети на південь від мене.