Кілька секунд Комов задумливо похитувався з носка на п’ятку.

— Ну що ж, — промовив він нарешті, — хай буде так. Що завгодно, аби тільки нам не заважали. Хай буде так.

Він раптом зірвався з місця і вийшов з рубки. Вандерхузе повернувся до мене.

— Передай, Стасю, будь ласка. Та й час уже обідати, як ти гадаєш? — Він піднявся і задумливо промовив одну зі своїх загадкових фраз: — Було б алібі, а трупи знайдуться.

Я зашифрував радіограму і надіслав її в нагальному імпульсі. Мені було якось не по собі. Щось зовсім недавно, буквально хвилину тому, вп’ялось у підсвідомість і заважало там, як скалка. Я посидів перед рацією, прислухаючись. Так, це зовсім інша річ — прислухатися, коли знаєш, що в кораблі повно люду. Он по кільцевому коридору швидко пройшов Комов. У нього завжди така хода, ніби він кудись поспішає, але водночас знає, що міг би й не поспішати, бо без нього нічого не почнеться. А от гуде щось нерозбірливе Вандерхузе. Майка відповідає йому, і голос у неї звичайний — високий і незалежний, вочевидь, вона вже заспокоїлась чи, принаймні, стримується. І нема ні тиші, ні порожнечі, ні мух у павутині… І я раптом зрозумів, що це за скалка: голос умираючої жінки в моїй маячні і померла жінка в розбитому зорельоті… Збіг, звичайно… Страшненький збіг, що й казати.

Розділ III

Голоси та привиди

Як це не дивно, але я спав як убитий. Вранці я, як завжди, піднявся на півгодини раніше за інших, збігав на кухню подивитися, як там справи зі сніданком, збігав у рубку поглянути, як там мої хлоп’ята, а потім вистрибнув надвір робити зарядку. Сонце ще не зійшло над горами, але було вже зовсім світло і дуже холодно. Ніздрі злипалися, вії змерзалися, і я щосили розмахував руками, присідав і взагалі поспішав швидше спекатись і повернутися на корабель. І тут я помітив Комова. Сьогодні він, як видно, встав навіть раніше за мене, сходив кудись і тепер повертався з боку будмайданчика. Ішов він не так, як завжди, не поспішаючи, немов замислившись, і розгублено поплескуючи себе по нозі якоюсь гілочкою. Я вже закінчував зарядку, коли він підійшов до мене впритул і привітався. Я, звісно, теж привітався й намірився був пірнути в люк, але він зупинив мене запитанням: