— Урчик…

— Я слухаю, Маріє…

— Ти зв’язаний з бібліотекою. Ти вмієш читати…

— Наукову інформацію. Але мені це не потрібно. Все записане в моєму мозку.

— Я не про те. В бібліотеці є інформація про виховання дітей… їх треба годувати… і тримати в чистоті…

— Я зрозумів. Всяка система потребує енергії. Я спробую зробити те, що ви просите, Маріє… Тільки є одна перепона.

— Яка?.. Урчик… Говори скоріше… бо я… не можу більше…

— Я стою на місці. Я не можу пересуватись.

— Цьому можна… зарадити, Урчик… Візьми одну з прибиральних машин. Вона пересувається… Демонтуй прибиральний механізм… все інше використай для себе… з’єднай із своїм монтажем… у тобі є інформація..

— Я зрозумів, Маріє. Дякую.

— Зараз… Я допоможу тобі…

Марія впала з крісла, підповзла до однієї з ніш. Вона осліпла, морок оточив її суцільним океаном. Звуки згасали, поєднувалися в хаотичну симфонію і відкочувалися в бездонну прірву небуття.

Вона навпомацки знайшла двері ніші, натиснула кнопку. Ледь помітно перед нею замерехтіли блискучі деталі прибиральних машин-роботів. Вона витягла одну з них і підсунула до УРа.

— Тепер все гаразд, — почувся голос автомата. — Я виконаю ваше прохання, Маріє. Монтаж забере не більше трьох годин. Діти витерплять стільки?

— Постарайся… скоріше, Урчик, — майже нечутно озвалася жінка. — Там біля них… в пляшках… УП.

— Я знаю, — заспокоїв УР. — Я бачив. Так робив капітан.

— Вірно, Урчик… Дякую тобі… Все інше… прочитай… Поспішай, друже…

Марія звелася на ноги, намацала керівний пульт, ввімкнула зв’язок. Тихо скомандувала:

— Ізолятор. Палату дев’ять…

У каюту ввірвався пронизливий крик дітей. На екрані з’явилося зображення широкого ліжка. На ньому звивалися два маленькі тільця новонароджених, сповитих у білі пелюшки. Вони галасували, вимагаючи їжі, жалібно кривилися, не відчуваючи біля себе теплого тіла матері. Марія судорожно піднялася, впираючись руками в пульт, сльози відчаю зросили її обличчя.