— Так, справді…

— І він прилітає сьогодні вдень? Так чи ні?

— Здається, так. Але ж усе це вві сні!

Чоловік відштовхнув її руку.

— Ну, щастя твоє, що ти принаймні сказала правду! Ти багато наговорила вві сні, і я чув кожнісіньке твоє слово. Ти назвала і долину, де сяде корабель, і час прибуття.

Важко дихаючи, він ходив між колонами. Здавалося, його осліпив яскравий спалах блискавки. Жінка дивилася на нього як на божевільного. Нарешті зважилася, підвелась і підійшла до нього.

— Ілле, — прошепотіла вона.

— Нічого, все гаразд.

— Але ж ти заслаб.

— Зовсім ні, — силувано посміхнувся він. — Просто на мене щось найшло. Вибач, моя люба. Останнім часом у мене було стільки роботи. Отож не дивно, що я розклеївся. Треба трохи полежати-і все минеться.

— Ти був такий збуджений.

— Нічого, тепер усе гаразд. Слухай-но, я вчора чув анекдот про Юела. Хотів розповісти тобі, та забув. Ти готуй сніданок, а я розповім анекдот. І давай не згадувати того, що було.

— Це був лише сон.

— Атож, — погодився він, механічно цілуючи її в щоку. — Це був тільки сон.

Настав полудень. Пекло сонце, і у важкому, гарячому повітрі мерехтіли далекі пагорби.

— Ти сьогодні не збираєшся до міста? — запитала Ілла.

— До міста? — чоловік звів брови.

— Адже цього дня ти завжди їздиш до міста, — пояснила вона, ставлячи на столик клітку з квітами. Квітки заворушились і роззявили свої жадібні жовті роти.

Чоловік згорнув книгу:

— Ні, сьогодні я не їду. Занадто пече, та й пізно вже.

Жінка прибрала в кімнаті й попрямувала до дверей.

— Я скоро повернуся.

— Стривай. Куди це ти?

— Провідаю Пао. Вона запрошувала мене, — відповіла Ілла вже з порога.

— Саме на сьогодні?