— Все ж таки, я гадаю, можна було б… — почав, затинаючись, капітан. — Я маю на увазі, що коли подумати про те, як ми… Бачите, це була дуже небезпечна подорож, ми подолали величезну відстань. То чи не могли б ви потиснути нам руки і сказати: «Ви, хлопці, молодці!» Як на вашу думку?.. — капітанів голос завмер.

Ііі простяг йому свою руку.

— Вітаю вас! — промовив він з холодною посмішкою. — Вітаю! А тепер мушу залишити вас. Ідіть з ключем туди, куди я наказав.

І, вже не звертаючи на гостей ніякої уваги — так, ніби вони провалилися крізь підлогу, — Ііі почав ходити по кімнаті, шукаючи потрібні йому папери і складаючи їх у маленьку папку. Він пробув у кімнаті ще хвилин п’ять, але не сказав жодного слова четвірці людей, що стояли, схиливши голови. Ноги у них підгиналися, в головах наморочилося. Коли Ііі виходив з кімнати, він пильно вивчав свої нігті…

Земляни мовчки побрели світлим коридором до великих дверей, що сяяли сріблом. Одімкнули їх срібним ключем, переступили через поріг і щільно причинили Двері.

Вони опинились у величезній залі, залитій сонячним світлом. У залі було багато марсіан. Чоловіки й жінки сиділи за столами або стояли групами, ведучи жваві розмови. Зачувши стукіт дверей, усі повернулися до новоприбулих.

Один марсіанин вийшов наперед і вклонився.

— Я містер Ууу, — відрекомендувався він.

— А я капітан Джонатан Вільямс із Землі, з міста Нью-Йорка, — без особливого ентузіазму відповів капітан.

І зразу зал вибухнув вітальними вигуками. Від крику задрижало склепіння. Всі кинулися до землян, вимахуючи руками, радісно галасуючи, перекидаючи столи. Марсіани схопили чотирьох гостей і посадовили їх собі на плечі. Шість разів пронесли їх галопом навколо залу, шість разів усі зробили повне коло, підстрибуючи й співаючи.