— Але що б ви самі робили на їхньому місці, капітане?

— Я б виконав наказ… — капітан завмер з роззявленим ротом.

По залитому сонцем тротуару до них широким кроком прямував, посміхаючись, високий молодик років двадцяти шести з чистими синіми очима.

— Джоне! — вигукнув він і побіг до капітана.

— Що?! — аж похитнувся капітан Джон Блек.

— Джоне, ах ти ж, бісів сину! Хлопець підбіг до Блека, міцно схопив його руку і почав ляскати по спині.

— Це ти? — промовив капітан Блек.

— Звичайно, я. А ти думав хто?

— Едвард! — скрикнув капітан і, тримаючи незнайомця за руки, повернувся до Ластіга і Гінкстона. — Це мій брат Едвард. Еде, познайомся з членами моєї команди. Ластіг, Гінкстон! Мій брат!

Брати ляскали один одного по спині, потім обнялися.

— Еде!

— Джоне! Ах ти ж, гультіпако!

— У тебе чудовий вигляд, Еде! Але як це так? Ти зовсім не змінився протягом цих років. Ти ж помер, я пригадую, коли тобі було двадцять шість, а мені дев’ятнадцять. Боже милостивий, як це давно було! І ось ми знову зустрілися. Та що ж воно робиться!

— Матуся тебе чекає, — сказав, широко посміхаючись,

Едвард Блек.

— Матуся?

— Так. І тато теж.

— Тато? — капітан мало не впав, наче його хтось ударив по голові обухом. Він, як сліпий, зробив кілька кроків. — Матуся з батьком живі? Де вони?

— У нашому старому будинку на Оук-Нол-авеню.

— У старому будинку, — капітан аж очманів од здивування й захвату. — Ви чуєте, Ластігу, Гінкстоне?

Та Гінкстона вже не було. Він помітив на вулиці свій власний дім і мчав туди щодуху. А Ластіг реготав:

— Бачите, капітане, що трапилося з тими, хто був у ракеті? Вони нічого не могли вдіяти з собою.

— Так-так, — капітан заплющив очі. — Коли я їх розплющу, тебе не буде. — Він блимнув очима. — Ні, ти ще тут! Боже мій, Еде, у тебе справді чудовий вигляд!