— Ходімо снідати. Я вже попередив матусю.

— В разі потреби, сер, ви знайдете мене у моїх старих, — сказав Ластіг.

— Що таке? А, гаразд, Ластігу. До побачення… Едвард узяв його за руку й потягнув за собою.

— Он і будинок. Пригадуєш його?

— Сто чортів! Закладаюся, що добіжу перший до ґанку!

Вони побігли наввипередки. Дерева зашуміли над головою капітана Блека, земля загула у нього під ногами. Наче в чудесному сні, він побачив, як засмагла постать Едварда Блека вирвалася наперед. Він побачив, як дім кинувся йому назустріч і за дверима широко розсунулася завіса.

— Я перший! — вигукнув Едвард.

— Що ж, я стара людина, — відповів захеканий капітан. — А втім, пригадую, ти завжди був перший!

На порозі стояла рожева, кругленька, сяюча матуся. За нею — сивий татусь з люлькою в руці.

— Мамо! Тату!

Мов дитина, він помчав угору сходами назустріч батькам.

Який чудовий був цей довгий день! Після сніданку вони розташувались у вітальні. Він розповів їм усе про свою ракету, а вони хитали головами, усміхалися до нього, і мати була точнісінько така, як колись, і батько за своїм давнім звичаєм відкусив кінчик сигари й задумливо запалив її. Увечері вони сіли за святковий стіл, на якому красувався індик. Час збігав непомітно. Коли на тарілках лишилися тільки обгризені й потрощені кісточки, капітан відхилився на спинку стільця й задоволено зітхнув. Був вечір, і лампи сяяли рожевим світлом у тихому домі. Чути було, як в інших будинках гриміла музика, грали на піаніно, грюкали двері.

Матуся поставила пластинку на грамофон і пішла танцювати з капітаном Джоном Блеком. Він відчував запах знайомих парфумів, тих самих, що вона полюбляла того літа, коли загинула разом з чоловіком у залізничній катастрофі. Він легко танцював з нею під музику грамофона і відчував, що в обіймах у нього справжня, жива матуся.