— Не щодня людина дістає можливість пожити вдруге, — промовила вона.

— Я прокинуся вранці, — сказав капітан, — і виявиться, що я лечу у своїй ракеті крізь космос, а оце все щезне.

— Ні, не думай так, — тихо промовила вона. — Не треба брати під сумнів ласку божу. Бог милостивий до нас. Тож будьмо щасливі.

— Вибач мені, матусю.

Пластинка закінчилась, і грамофон зашипів.

— Ти втомився, сину, — промовив батько, вказуючи люлькою на двері. — Твоя спальня чекає на тебе. Ти знайдеш там своє старе ліжко й усі інші речі.

— Але я ще повинен зробити перекличку своїм людям.

— Навіщо?

— Навіщо? Сам не знаю. Гадаю, що в цьому немає потреби. Та й справді немає. Вони зараз вечеряють або вже й спочивають. Хай добре виспляться — це їм не завадить.

— На добраніч, синку, — сказала мати, цілуючи його в щоку. — Як добре, що ти вдома!

— Так, добре бути вдома!

Він залишив світ сигарного диму та парфумів, книг та м’якого світла і пішов угору сходами, розмовляючи з Едвардом. Брат одчинив двері. Все було на своєму місці: і жовте мідне ліжко, і старі сигнальні прапорці з коледжу, і єнотовий кожух, що відгонив цвіллю. Джон Блек погладив його з мовчазною ніжністю.

— Це вже знадто, — сказав він. — Мені аж мову одібрало. Надто багато подій для одного дня. У мене таке відчуття, немовби я пробув сорок вісім годин під зливою без плаща й без парасольки. Я до кісток вимок під різними переживаннями.

Едвард постелив білосніжні простирадла й кинув на ліжко подушки. Потім відчинив вікно, і кімнату сповнили пахощі нічного жасмину. За вікном сяяв місяць, десь далі гриміла танцювальна музика, чулося чиєсь шепотіння.

— Он який він, Марс, — зауважив, роздягаючись, капітан.

— Так, оце він такий, — озвався Едвард. Він роздягався спроквола, не поспішаючи скинув сорочку і оголив засмаглі плечі та гарну м’язисту шию.