— Гаразд, Гетевею, беріть консерви.

— Дякую, капітане.

І одразу ж усі забули про марсіан. Люди почали балакати про своє.

Спендер не зводив з них очей. Він забув про тарілку з м’ясом, яку тримав у руках. Від землі повіяло холодом. Зорі пояснішали, наче присунулися ближче.

Коли хтось із людей щось питав надто голосно, капітан навмисне відповідав стиха, і тоді всі починали розмовляти тихіше.

Чисте повітря пахло зовсім не так, як на Землі. Спендер довго сидів, з насолодою вдихаючи нові запахи. Щось було в них таке, чого він не міг визначити: квіти, хімікати, пил, вітер.

— А ще одного разу в Нью-Йорку у мене була одна білявенька, як це її звали? Ага, Джінні! — вигукнув Бігз.

Спендер весь напружився. Руки його затремтіли, очі забігали.

— Якось Джінні мені й каже… — горлав Бігз.

Усі заревли від захвату.

— А я її як лясну! — скрикнув Бігз, тримаючи в руці пляшку.

Спендер поставив на землю тарілку. Він дослухався до подувів прохолодного вітерця, що шепотів йому щось у вухо, дивився на білі марсіанські будівлі там, на дні порожнього моря.

— Яка жінка, яка жінка! — вигукував Бігз, перехиляючи пляшку в свій широкий рот. — Найкрасивіша з усіх, кого я мав.

Од Бігза тхнуло потом. Спендер уже не підкидав хмизу в умираючий вогонь.

— Гей, Спендере, копни його ногою! — сказав Бігз, позирнувши на археолога, і знову перехилив пляшку. — Так-от, одної ночі ми з Джінні…

Хлопець на прізвище Шенке виніс свій акордеон і почав хвацько витанцьовувати, знімаючи хмару куряви.

— Агу-у, я живий! — вигукував він.

— Агей! — ревли інші, шпурляючи на землю порожні тарілки. Вони вишикувалися в ряд і, пускаючи дотепи, почали високо підкидати ноги, наче дівчата з кордебалету. Хлопці заплескали в долоні, весело загукали. Черок скинув сорочку і закрутився в танці. Його мокрий від поту короткий чуб і чисто виголене юне обличчя блищали проти місяців.