— Воно дуже гарне.

— Я міркував оце, чи не зайти мені сьогодні до Галле, — повільно мовив чоловік. — Хочу поговорити з ним про нашу подорож у Блакитні гори. Непогано б відпочити там якийсь тиждень.

— Зараз у Блакитні гори?! — вигукнула вона, враз схопившись за край купола і обертаючись до чоловіка.

— Ти незадоволена?

— Коли ти хочеш вирушати?

— Можна навіть завтра вранці. Що раніше, то краще, — сказав він, ніби не помічаючи тривоги в її голосі.

— Але ж ми ніколи не їздили відпочивати цієї пори!

— А тепер спробуємо, — зауважив чоловік, посміхнувшись. — Нам корисно буде пожити десь далі від дому. Там ми знайдемо тишу й спокій. Якщо в тебе немає якихось інших планів, то поїдемо. Згода?

Жінка глибоко вдихнула повітря, почекала якусь мить, а потім видихнула:

— Ні!

— Що?! — вигукнув чоловік. Птахи злякано рвонули, і купол підкинуло.

— Ні, — твердо сказала вона. — Я нікуди не поїду.

Чоловік позирнув на неї, але нічого не промовив. Жінка відвернулася. Запала мовчанка. А птахи мчали далі, ніби тисячі омахів полум’я.

На світанку сонце крізь кришталеві колони розтопило туман, який підтримував Іллу у сні. Всю ніч вона провисіла над підлогою на м’якому килимі туману, що лився із стін, коли жінка лягала відпочивати. Всю ніч вона спала на цій мовчазній річці, погойдуючись, як човен на тихих хвилях. Тепер туман щезав, наче дим, і плавуче ложе спускалося нижче й нижче.

Ілла розплющила очі.

Над нею стояв чоловік, їй здалося, що він стоїть тут уже давно, стежачи за її сном. Не знати чому, вона не сміла глянути йому в очі.

— Ти знову бачила сон, — нарешті мовив він. — Цілу ніч ти щось вигукувала і не давала мені спати. Доведеться тобі звернутися до лікаря.

— Це минеться.

— Ти розмовляла у сні.

— Справді? — насторожилася жінка. Вона й досі відчувала холод ночі, і сірі тіні гнітили їй душу.