Потім він скинув маску й став перед нею такий, як завжди: у вицвілих джинсах, та брунатному светрі, з приязною усмішкою на обличчі.

— Із святом тебе, Сейро! — мовив він.

Серце її і досі злякано калатало. Джонні таки добряче її настрахав.

— Дуже смішно, — мовила вона й повернула назад до дверей. Такі жарти були їй не до вподоби.

Джонні перепинив її уже в дверях.

— Гей… Я вибачаюся.

— І таки є за що. — Сейра дивилася на нього холодно — чи принаймні намагалась. Гнів її уже майже минув. На Джонні просто не можна було сердитися довго, ось у чім річ. Любила вона його чи ні — то була й для неї самої ще загадка, — але сваритися з ним надовго чи таїти на нього зло ніяк не випадало. Сейра подумала: а чи міг хто коли-небудь довго мати зуба на Джонні Сміта? — і сама ця думка видалась їй такою кумедною, що вона мимоволі всміхнулася.

— Ну, отак воно краще. А то я вже подумав був, хлопче, що ти хочеш мене покинути.

— Я тобі не «хлопче».

Джонні окинув її поглядом.

— Та це я вже й так знаю.

Сейра була в грубому хутряному пальті — штучний єнот чи щось таке ж загальноприступне, — і простодушний натяк Джонні знову викликав у неї усмішку.

— В цій шкурі й не добачиш, — мовила вона.

— Е ні, я добачаю, — заперечив Джонні.

Тоді обняв її і поцілував.

Вона не хотіла відповідати на його поцілунок, але, звісно ж, відповіла.

— Пробач, що я тебе налякав, — сказав він і, добродушно потершись носом об Сейрин ніс, пустив її. Потім підняв маску над головою. — Я ж то думав, ти посмієшся. У п’ятницю надіну її в класі.

— Ой, Джонні, та це ж буде порушення дисципліни.

— Е, якось переживу, — осміхнувся він.

І таки пережив би, хай йому абищо.

Сейра щодня приходила до школи у великих «учительських» окулярах, стягши коси в такий тугий вузол, що, здавалось, вона от-от зойкне від болю.