Спідниці носила до колін, тим часом як у більшості її учениць вони ледь прикривали штанці («А ноги в мене однаково кращі, ніж у будь-якої з них», — зловтішно думала Сейра). Вона суворо стежила, щоб учні сиділи в класі за алфавітом, — згідно із законом середніх чисел, це мало принаймні тримати бешкетників на певній відстані один від одного, — і рішуче відсилала порушників спокою до заступника директора, виходячи з міркування, що за свої каральні функції він отримує додатково п’ятсот доларів на рік. Та все одно її робота в школі являла собою повсякденну боротьбу з демоном, що вселяється майже в кожного вчителя-початківця. З демоном Дисципліни, А ще більше турбувало Сейру те, що вона постійно відчувала присутність негласного колективного суду — чогось ніби учнівської громадської думки, — який оцінював кожного нового вчителя, і що його присуд був щодо неї не дуже сприятливий.

А от Джонні, здавалося б, зовні аж ніяк не відповідав усталеному уявленню про доброго вчителя. Він переходив від класу до класу, мов сновида, занурений у якісь солодкі мрії, і часто запізнювався на уроки, спинившись побалакати з кимось під час перерви. Він дозволяв учням сидіти де їм заманеться, отож вони щодня опинялися на інших місцях, причому найзапекліші шибайголови незмінно тяжіли до задніх рядів. Сейра за такого безладу навряд чи запам’ятала б усі імена й до весни, а Джонні, здавалося, вже тепер міг назвати кожного учня.

Він був високий на зріст, трохи сутулуватий, і діти прозвали його Франкенштейном

— Може, склянку пива на дорогу? Чи вина? Чи ще чого?

— Ні, але я сподіваюся, ти сьогодні багатий, — сказала вона й узяла його під руку, поклавши собі більш не сердитись. — А то ж я менш як три сосиски не їм. А надто на останньому окружному ярмарку року.

Вони виправлялися в Есті, містечко за двадцять миль на північ від Клівз-Мілза, що його єдиною претензією на сумнівну славу було проведення Найостаннішого сільськогосподарського ярмарку року в Новій Англії. Ярмарок закривався у п’ятницю ввечері, перед Днем усіх святих.