— Це для тебе таке важливе? Навіть тепер, по закінченні університету?

Джонні виструнчився.

— Мадам, я ж його вихованець. Джон Сміт, випуску сімдесятого року. Не пошкодуймо нічого задля нашого старого доброго Мену!

Сейра посміхнулася:

— Ну ходімо вже. Я хочу покататися на круговерті, поки там не зачинили на ніч.

— Чудово, — сказав він, беручи її під руку. — Цілком випадково в мене є твоя машина, що стоїть за рогом.

— І вісім доларів. Нас чекає казковий вечір.

Погода була хмарна, але суха й досить тепла як на кінець жовтня. На небі серпик місяця намагався пробитись крізь запону хмар. Джонні обняв Сейру за стан, і вона пригорнулася до нього.

— Ти знаєш, Сейро, я дуже багато думаю про тебе. — Тон його був начебто недбалий, але тільки начебто, її серце на мить завмерло, а тоді забилося часто-часто.

— Справді?

— Мені здається, той Ден чимось скривдив тебе, так?

— Я й сама не знаю, що він зі мною зробив, — щиро призналася Сейра.

У спалахах жовтої мигавки за квартал позад них їхні тіні то виникали, то зникали на цементованому тротуарі під ногами.

Джонні, як видно, обмірковував її слова.

— Я не стану тебе кривдити, — промовив він зрештою.

— Так, я знаю. Але, Джонні… дай мені час…

— Еге ж, — зітхнув він. — Час… Ну що ж, час ми маємо.

Вони звернули за ріг, і Джонні відчинив їй дверцята машини. Тоді перейшов на другий бік і сів за кермо.

— Тобі не холодно?

— Та ні, — відказала вона. — Вечір же он який теплий.

— Справді теплий, — погодився він і від’їхав від бровки тротуару.