— Ну, не з кожного, — заперечив Чак, і обидва засміялись.

Пляшка знов пішла по колу.

Через десять хвилин Джонні, як і раніш, катався на льоду, голова вже не так боліла, і тільки синя ґуля нависала над оком, мов чудернацька відзнака. А коли подався додому обідати, то й зовсім забув, що впав на лід і знепритомнів, — його виповнювала радісна свідомість того, що він навчився ковзати задом наперед.

— Боже мій! — вигукнула Віра Сміт, побачивши його. — Як це тобі надало?

— Упав, — відказав Джонні й узявся сьорбати томатний суп із консервів.

— З тобою все гаразд, Джоне? — запитала мати, обережно доторкаючись до його ґулі.

— Та певне, мамо.

Так воно й було — коли не зважати на поодинокі моторошні сни десь із місяць по тому… Моторошні сни та ще дивну сонноту, що часом нападала на нього в такі години, в які раніше цього ніколи не траплялося. Та згодом і те, й те припинилося, майже водночас.

З ним було все гаразд.

Одного ранку в середині лютого Чак Спайєр виявив, що акумулятор його старого «де сото» випуску 1948 року геть сів. І вирішив підживити його від свого ж таки ваговозика. Та коли він приєднував провід до другої клеми, акумулятор вибухнув, і скалки та кислота бризнули Чакові просто в обличчя. Він утратив око. Хвалити бога, що не обоє, сказала Віра. Джонні дуже вразило це нещастя, і за тиждень по тому він пішов разом з батьком навідати Чака в Льюїстонській міській лікарні. Вигляд здоровила Чака на лікарняному ліжку — той лежав якийсь неприродно жалюгідний і змалілий — просто-таки приголомшив Джонні, і вночі йому наснилося, нібито він сам там лежить.

Протягом наступних років у нього час від часу з’являлися дивні прозирання: приміром, він знав наперед, який запис прозвучить далі по радіо, перше ніж ведучий пускав платівку, — але він ніколи не пов’язував їх із тим випадком на ковзанці. Бо вже й забув про нього.