- Дай, - кажу, - руку, Карпо!… Досі думав, що я так собі, просто Микита Братусь із Кавунівки, а зараз бачу - ні! З голови до п'ят почуваю себе отим оптимістом. Будемо зрошувати: вода близько, весь острів оповитий живою водою, дніпровськими текучими рукавами. Запряжемо науку, підпряжемо техніку, кохатимем кожне дерево. Муситиме родити!

- Що ж… добре, - сказав Мелешко. - Попробуємо. А коли вже він скаже “добре”, то будьте певні, поставить на ноги живого й мертвого, з ночі товктиметься, як домовик, мобілізує всі ресурси.

- Я думаю, Микито Івановичу, - звертається до мене Лисогор, - що тобі не завадило б з'їздити в місто Козлов до товариша Мічуріна. Ближче познайомишся, порадишся з ним. Заодно візьмеш торбинку острівної землі на аналіз - там, у Мічуріна, мусить бути лабораторія. Проаналізуєш, дізнаєшся точно, чого саме їй невистачає. Ти як, Логвине Потаповичу?

- Не заперечую, командируємо. Тільки хай товарняками їде, щоб дешевше обійшовся. Чуєш, Микито? Товарняками дуй.

- На кришах поїду - більше світа побачу!

- Отож… А в Мічуріна саджанців проси. Показовий колгоспний сад, мовляв, закладаємо, а з посадматеріалом сутужно. Що не даватиме - все бери, не ламайся, на острові місця вистачить.

Так і порішили. Взяв я землі на пробу і товарняками та на кришах - до Мічуріна.

Невірно зображують Івана Володимировича оті, що малюють його сердитим, примхливим дідуганом. Мудрий, дотепний і веселий був наш учитель!… Не думаю, що це він тільки при мені був таким.

Добувся я до Козлова - вже добре похолодало, надворі саме дощ репіжив, а в кабінеті у Івана Володимировича було натоплено жарко. Так і ввалився до нього з дощем, вимоклий до рубця.

Мічурін саме щось писав, -схилившись за столом. Підвів голову, окинув мене спокійним, проникливим поглядом. Не перебільшуючи скажу, що було в тому погляді справді щось величне, апостольське і в той же час пробивалося з-під нього зовсім наське тепло - людське, юнацьке, веселе.