- А, Братусь… Чув, чув.

І жестом пропонує мені місце біля стола, по праву руку від себе.

- Розповідай, за чим приїхав. Говорить мовби й неголосно, а мені здається, що гримить він на весь будинок.

- Порадитись приїхав до вас, Іване Володимировичу. Землі ось захопив для взірця.

Показав я йому нашу землю. Терпляче, повагом вивчав її Мічурін.

- Чудова, - каже. - Сміливо закладайте. А коли вже я на саджанці з'їхав, Іван Володимирович

присоромив, що просимо в нього (потім - таки здався і відпустив).

- Мені, - каже, - не шкода, але ви ж знаєте, що сорти мої розраховані, головним чином, для просування на північ. Вас, українців, ними навряд чи здивуєш. Не так мої саджанці, як метод, метод мій вам потрібен. Закони управління природою та розвитком рослин - оце до вас проситься.

- Вивчаємо, кажу, Іване Володимировичу, і застосовуємо.

- Зверніть особливу увагу на сорти народної селекції. Там у вас - багатства незліченні.

Поки розмовляли, я розпарився в теплій кімнаті, весь парувати став. Помітивши це, Мічурін одразу підвівся з-за стола.

- Ходімо, переодягнешся та просушишся. Ба, як розпарувався… Ти ще в мене тут проростати почнеш.

Ніяково мені було завдавати йому клопоту, пробував відмагатися, але - де там… Та ще й Мелешків наказ виплив у пам'яті: не ламайся!

Пізніше Іван Володимирович частував мене своїми зимовими сортами.

Пробую, похвалюю, а він посміхається:

- Не бреши, - каже, - от не люблю лестощів. Сам знаю, що у вас там на півдні далеко смачніші є… Є, є, у вас там і мусять бути кращі, ніж оці. Але для півночі, де раніше люди взагалі яблука не бачили, і це вже неабияке досягнення.