Мені, ви знаєте, в наші часи щастить на зустрічі з великими людьми. Раніше кого я міг здибати: волосного старшину, попа, дяка… Та чим вони були великі, чим видатні, коли я сам голосніше за них “Хмеля” потягну! А в наші часи справді раз у раз видатних людей зустрічаю. Чи просто везе мені, щастить, чи, може, саме наше життя таке вже стало врожайне повноколосими видатними людьми?!

Позаторік відвідав наш сад секретар ЦК. Як і зустріч з Мічуріним, ніколи я не забуду той день. Було саме в травні, в пору цвітіння.

Почалося так: прибігають, задихавшись, до мене в яблуневий квартал наші джигуни-піонери (я їм не бороню товктися в саду, хай привчаються):

- Микито Івановичу, якісь машини мчаться через міст на острів!…

- А точніше?

- Ціла валка легкових!

“Хто б це був?” думаю собі і виходжу на центральну алею.

Бачу, наближається пішки група людей - машини, видно, внизу оставили. Впізнаю серед них нашого секретаря райкому товариша Смирнова, Лідію Тарасівну Баштову і всюдисущого Мелешка, звичайно, теж впізнаю. Вони всі тримаються в другому ешелоні, а попереду хтось іде, жваво розглядаючись, - невисокий, коренастий, в білому костюмі, ростом і статурою, як я. Підходжу ближче, і дух мені на радощах перехопило: він! Наш секретар ЦК!

Достеменно такий, як на портретах. Посміхається мені назустріч ласкаво, привітно, ніби ми давно вже були з ним знайомі і за столом по-приятельськи сиділи.

- Здрастуйте, товаришу Братусь, - і подає мені руку. - Так оце ваші володіння?

- Мої, - кажу.