Прощаючись, поклав мені руку на плече, стоїть переді мною - рідний, добрий наставник.

- А ви знаєте, Братусь… вам буде важче, ніж мені.

- Чому, Іване Володимировичу?

- У вас на Україні культура садівництва здавна висока, сортимент в основному хороший, не те, що в північних районах. Згодьтеся, що ніяке поліпшувати легше, ніж поліпшувати хороше.

Я, здається, розуміюся на жартах і сам люблю пожартувати. І то, звісно, жартував зі мною Мічуріні Обидва ми в той момент добре знали, кому з нас легше, а кому важче. Бо найважче таки було йому, Івану Володимировичу, прокладати для всіх нас шлях.

Звичайно, дорога нам теж не килимами була вистеле” на. Куркулі та їхні приший хвости нам і мишей на острів напустили, і кору ночами на деревах підрізували, і оббріхували Микиту на всіх перехрестях. Був у нас в ті роки такий собі шашіль житомирський, клоп грушовий, скільки він мені крові зіпсував… та цур йому! Потопчуся на ньому десь іншим разом, не тепер, коли про наші великі сади мова.

Не одразу ми посадили весь сад. Спочатку посадили ярус внизу, довкола острова, площею в тридцять гектарів. Через рік, як цей прийнявся, оперезали острів другим, ширшим ярусом в сорок гектарів. А вже на третій рік освоїли решту, всю гористу частину острова. Сто двадцять га!

Так поступово, разом із зміцненням колгоспу, розростався і наш сад, підіймався ярус за ярусом все вище, доки не вибрались ми на саму гору.

А тепер? Що тут у травні робиться, коли сад квітує! Ідеш один кілометр, а довкола тебе сяє і сяє в усі кінці чарівне білорожеве царство, ідеш другий, а над тобою все виснуть і виснуть повні запашні суцвіття… А в серпні? На виноградниках по півпуда кетягів на кожному кущі, в саду - гілля гнеться під плодами, мусимо підпирати. Пригнешся - низом купи червоних шафранів горять між деревами, випростаєшся - б'ють в очі сонячним блиском кальвілі, обліпивши крону до самого верхів'я… У вітряний день ступити вам ніде - земля встелена стиглими плодами. Візьмеш яблуко в руку, щоб подивитися, і таке воно перед тобою красиве, таке божественно-викінчене, що вже не зважуєшся кинути його знову на землю. Так і тримаєш в руці, не знаходячи йому кращого місця. Між іншим, на своїх приятелях-садівниках я це саме помічав: не втерпить, підійме яблуко ч землі, а кинути його потім не зважується, якось наче незручно.