Відкриваю, а в самого серце тьохкає. І дівчата, невсипущі кадри мої, учениці й помічниці, збилися біля мене, стоять - не дишуть.

Бути в нас субтропікам чи не бути?

Відхиляю раму урочисто, наче двері у свій завтрашній день. Сонячні зайці, випередивши мене, вже скікнули в траншею, заграли в білих підземних хоромах, освітивши роту вишикуваних маленьких наших південців.

- Зелені! Живі!

Уже ми в траншеї, прощупуємо листя. Воно хоча й ослабло за зиму, проте не осипалось, не відмерло. Чую в ньому живий пульс - це головне. Грунт попід цитрусами затвердів та спресувався, висмоктали деревця з-під себе всю вологу. Тепер ми їх поллємо. Буде вам вода, буде свіже повітря, матимете світла і тепла вволю. Попереду полки розкішних сонячних днів.

- Бачите, дівчата, увінчалися успіхом наші труди. Хіба не казав я, що на наших землях та в наших умовах усе аж всміхатиметься та ростиме. Не приймається в нас тільки одне оте дерево…

- Яке, Микито Івановичу?

- Те, якого не садимо. Тільки воно тут не виросте.

Помічниці мої радіють цитрусам не менше за мене. Вони мають для цього повні підстави. Хіба не воювали вони за лимонарій так само, як і я? Хіба не рили оці траншеї, аж свіжі мозолі вискакували їм на руках?

Відгортають землю, підіймають рами, весело нахваляються:

- Підемо та притягнемо того цибатого морганіста сюди! Зігнися, неймовіро, в дугу, залазь у траншею, та подивись: живе наш лимонарій!

Я знаю, кому погрожують мої комсомолочки. Вони мають на увазі нашого шановного бухгалтера Харлампія Давидовича Зюзя. Адже це він очолив торік проти мене опозицію, коли я поставив на правлінні питання про цитруси.

- Ми вас поважаємо, Микито Івановичу, - просторікував тоді Зюзь.