Вірю своєму бабуникові, вміє вона вступати в дебати. За наше спільне життя сам переслухав силу її блискучих промов. Одні менш витримані, інші - більш, але всі, як правило, блискучі. Думаєте, завжди вона мріяла про зірку, завжди отак за колгоспне розпиналася? Еге, тоді ви ще не знаєте моєї Оришки!

Ану, пригадаймо перший рік колективізації, найбурхливіші його дні… Хіба то не вона, не оця моя Оришка, обнесла тоді поли на Карпові Лисогорові? На кожних малих чи великих зборах хіба не вона верховодила відсталим жіноцьким елементом?

Ніколи не забуду, як проводили ми взимку напружені вирішальні збори по питанню - бути чи не бути? Школа не могла нас вмістити, - розперли б її, тому зібралися на майдані перед колишньою волостю, і оратори, виходячи на круг, тримали промови під відкритим небом.

Оришка не хотіла на круг, вона сатаніла в масі жіночого натовпу.

- Порозпускайте нас, - репетувала на весь майдан, - повіддавайте нам наших коней та хомути!

Ні в кого не було такої затички, щоб заткнути їй пельку. Голова їй слово, Оришка йому десятеро.

“Коли вона моя жінка, - думаю, - то мушу сам їй заткнути”. Виходжу на круг, а передо мною весь майдан захряс людьми. Особливо грізно вирує наше жіноцтво. Бачу, поміж нашими жінками і незнайомі пикаті молодиці шастають (пізніше ми їх пороздягали в конторі, і виявилось, що під хуторськими рясними спідницями маскувалася в них не жіноча - куркульська суть: штани були, і сокири висіли. А через день у цих “молодиць” вуса показались).

Починаю говорити - Оришка і мене не впізнає:

- Бийте, - кричить, - він теж такий, він теж за комуну!

Що не почну - то й обірвуть баби, не дають мені слова промовити.