Відмітні в мене комсомолки! І зараз відмітні, а ще більше виділяються вони влітку, коли збираємо фрукти… Хлопці-гірники з сусіднього Червонопрапорного рудника якось хвалилися мені, що дівчат з моєї садової бригади вони впізнають, якщо навіть електрика в клубі погасне.

- Як же це вам вдається? - зацікавило мене.

- Знаємо - як, Микито Івановичу! Тоді, в пору збирання врожаю, кожна з ваших дівчат яблуками-ренетами пахне!…

Бач, який тонкий, який розвинутий нюх у молодих гірників. А мені вже не чути. Правда, може, тому, що я сам пахну; якось казала мені про це Оришка (вона в мене круглий рік теплим коров'ячим молоком пахне).

Пригощають мене дівчата пиріжками, зачіпають то так, то інакше.

- І чого ви, невгамовні, в'язнете до старого?

- Що ви, Микито Івановичу? Який ви старий? Ви ще без драбини на хату вискочите!

- Дивлячись на яку хату. При теперішній архітектурі… не берусь.

Просять, щоб я сочинив їм що-небудь на відкриття весни.

- Що ж я вам сочиню?

- Ну, як були ви молодим…

Ах, сороки, ах, білобокі! Це їхня улюблена тема.

- От хочете - вірте, дівчата, хочете - ні… І я розповідаю їм чисту правду, як був я молодим та була в мого діда шовковиця, одна-однісінька на все подвір'я. Тепер я догадуюсь, що була то не шовковиця, а безплідний шовкун, бо не родило дерево зовсім. А нам, усьому Братусівському вивідку, дуже та й дуже хотілося, щоб воно родило!

Щозими, під новий рік, виходив уночі дід наш Каленик босоніж на подвір'я І погрожував дереву сокирою:

- Роди, бо зрубаю!

І всі ми сподівалися разом з дідом, що дерево злякається і почне з наступного літа родити.

Наступало літо, а самотнє уперте дерево знову нічого нам не родило.