- Погані були б з нас господарі, якби ми по десять тисяч випускали на вітер, - сказала Лідія Тарасівна. - Але що, коли не на вітер, товаришу Зюзь? Що, коли в майбутньому саме в нашій Кавунівці, в нашому “Червоному запорожці” з'явиться один з нових зимостійких сортів українського лимона? В які тисячі тоді ви вбгаєте вартість його для нас і для всієї країни? Уявіть собі - кожен з наших колгоспів має вже свій лимонарій. Моя чи ваша дитина, захворівши, одержує цілющий плід, одужує. Дорого, кажете. Що ж може бути дорожчим за здоров'я наших дітей? Пробачте мені, Харлампію Давидовичу, на слові, але ви міркували тут сьогодні… як крамар. Хай колгоспний, але крамар.

В цей момент і Мелешко, змикитивши, в чому суть, глянув на свого буха спідлоба:

- Розвів тут нам цілу опозицію…

- Ви намагаєтесь, - ніби не чула Мелешка Лідія Тарасівна, - підрахувати на пальцях те, для чого потрібні, може, астрономічні числа. Адже йдеться про найглибше перетворення однієї з важливих ділянок природи, про поширення субтропічних культур у зовсім нових для них районах. Подумати тільки, товариші! - підвелася з-за стола Баштова. - Цитрус на Україні! Коли це було? Та ми цю культуру не то що… Нам треба на “ви” її називати!

Отак сказала Лідія Тарасівна. На “ви”! За цю чутливість я став її поважати ще більше.

Вже вирішив: коли діждуся свого лимона, то першу скибочку їй піднесу, Лідії Тарасівні, за прогресивність її натури.

- Чи так, дівчата?

- “Так” у нас нічого не буває. Ясніше формулюйтесь, Микито Івановичу…

- Коли, кажу, знімемо свого лимона-первака, то першу скибочку Лідії Тарасівні - на пробу.

- Вірно! Їй!

- Знову, бач, наші уми сходяться.

- А Зюзеві дасте? Хм… Зюзеві…

- Зюзь хай собі законним шляхом виписує, по накладній. Статуту ми тримаємось і заради нуля розбазарюватись не будемо.

Повідкривавши траншеї, сідаємо снідати. Дівчата розцвілися, розшарілися після роботи - бачу, що жартувати їм хочеться. З ними у мене чудо нарозхват: тут тобі ха-ха-ха, тут тобі й гу-гу-гу, вже й гарбузи поділили.