- Чай будемо? - запитав увечері провідник.

- О-о! Чай! - заволав наш супутник, голомозий дядько, який до цього сидів, втупившись у книжку. - Звичайно, будемо! Три, ні, - чотири склянки!

- Секундочку. А ви, хлоп’ята?

- Чай? Чай… - зашепотів Митько. - Здається, про чай нічого не казали.

- Будемо, - відповів я, заглянувши у свій записник, де матуся власноручно записала всі «не можна»: чаю в тому списку не було. - Дві.

- Дві! - скрививсь дядько. - Та що для таких організмів по якійсь склянці на брата? Ви знаєте, що чай навіть космонавти замість води п’ють? А ви ж хочете бути космонавтами?

Ми космонавтами бути не хотіли і цим, очевидно, дуже засмутили дядечка, бо він одвернувсь од нас і потім, поки пив свої чотири склянки, поглядав кудись у вікно.

- Образили людину, - прошепотів я Митькові.

- Чому це?

- А може, він сам хотів бути космонавтом, може, це мрія його дитинства?

- Може, він і є космонавт? - раптом запитав Митько, уважніше приглядаючись до дядька. - Хоча ні, - додав по хвильці. - Вони лисими не бувають.

- А цей полисів під час якогось випробувального польоту.

- А черево?

Справді, проти черева заперечувати було важкувато, і ми вирішили, що наш супутник обіймає скромнішу посаду. Врешті Митько не витримав і запитав:

- Дядю, а ви б хотіли бути космонавтом?

Відповідь нас розчарувала, проте й поклала край всіляким припущенням. Змірявши нас зневажливим поглядом, дядько сказав:

- Іще чого, - і знов одвернувсь до вікна.

- Ні, такий не полетить, - прошепотів Митько.

- Та й по ньому зразу видно, - погодився я.

Спати ми поклалися на горішніх лавах.