- Так уже й сказала? - засумнівався тато.

- А того, хто не принесе першого вересня колекцію до школи, не переведуть у шостий клас.

- Так уже й не переведуть? - не повірила мама, але видно було, що Митькові слова таки надщербили її несхитність і стрілка маминої впевненості гойднулась у наш бік.

- А може, просто двійку поставлять, - не здавався Митько. - А кого порадує двійка у перший же день навчання? Це на весь навчальний рік може настрій зіпсувати.

- Еге ж, - знов усміхнулась мама, - вам зіпсуєш. Господи, як ви мені вже набридли! Ну, то як? - звернулась до тата.

Я відчув, що дмухнуло сприятливим вітром.

- Та хай уже їдуть, - одмахнувся він. - А то ж спокою не даватимуть ціле літо. Тільки щоб бабусю слухали.

- Ура! - закричали ми й вибігли з кухні, але в передпокої на мить затримались.

- Чула? Чула? - сміявся тато. - «Передчасному старінню наших організмів», га?

- А як тобі оце, - вторувала йому мама: - «На вас, хлопці, вся надія». Ну й молодці!

- І настрій у них на цілий рік зіпсується!

- Ех ти, - закинув я Митькові, - то це ж вони з нас глузують!

- Ага, - почухав він потилицю, - переборщили трохи. Ну та нічого. Головне - мета досягнута.

- Та й справді, мета досягнута, - ляснув я свого друга по плечу. - То коли їдемо?

- Їдемо?.. Післязавтра. Треба ж іще зібратись.

 ***

- Не виходьте на зупинках із вагона, - кричала услід поїздові мама.

- Зразу ж дайте телеграму, - не відставала од неї бабуся.

- І не здумайте їсти ковбасу. Влітку вона може зіпсуватись, - і собі гукала Митькова мама.

Ми чесно дотримувались усіх обмежень, які наклали на нас батьки: не висовувались із вікна - бо може продути; не стояли в тамбурі - можна випасти; не виходили на зупинках - можна відстати; не виймали гроші з кишень - можуть украсти; не їли ковбаси чи, не дай Боже, консервів - можна отруїтись. Якщо оголосити весь список заборон до кінця, то виникне запитання, що ж зрештою таки можна робити.