- Хо-го! - пролунав за нашими спинами насмішкуватий голос. - Про яку втому може йти мова! Хіба такі хвацькі й відчайдушні мандрівники стомлюються? Хіба мають вони на це право?

Ми притьмом обернулися. Перед нами шкірив зуби хлопець років чотирнадцяти, притримуючи лівою рукою пошарпаний велосипед.

- А яке чудове спорядження! - не вгавав він. - Які сачки! Стережіться, бідні метелики! А рюкзаки? Там, мабуть, харчів не на один місяць. Юні лівінгстони, безперечно, збилися з путі, адже Африка у зовсім протилежному напрямку. Яке щастя для бегемотів і нільських крокодилів! Ви їх усіх переловили б.

- Ну, чого тобі? - насупився Митько.

- Мені нічого. Я думав, це вам буде приємно познайомитись із майстром велосипедного спорту міжнародного класу Василем Трошем. Звичайно, в майбутньому.

- Тобто з тобою? - поцікавивсь я.

- Точно, юначе, я бачу, у вас неабиякий розум. Завжди, знаєте, приємно побалакати з розумною людиною.

- Ну от, коли станеш майстром, ми з тобою і побалакаємо, - пообіцяв я йому. Мені кпини цього типа аж ніяк не сподобалися.

- Ану, ти! - одразу скипів він. - Ти не дуже кирпу гни. Розумники знайшлись, - анітрохи не бентежачись, заперечив хлопець своє попереднє твердження.

Він скочив на свій велосипед і за мить здимів, мов і не було.

- Неприємний суб’єкт, - поділився враженням про наше нове знайомство Митько.

Я заперечувати не став.

 ***

До бабусиної хати лишилося вже зовсім недалеко, коли попереду почулося якесь виття, та одразу ж і замовкло, загнулось на найвищій ноті.

- Це що? - запитав я.

- Не знаю, - стенув плечима Митько. - Може, корова якась чи бугай.

- Ніколи не думав, що корова може отак вити.

- О, ти не знаєш тутешніх корів, - пояснив Митько не зовсім упевнено, - Від них усього можна чекати. - Глибоко прихований зміст таївся за цими словами.